Українські діти відпочивають у Швеції без страху перед російськими дронами

У Києві російські дрони літають над небом і врізаються в житлові будинки. Поклавши праву руку на серце, 42 дітей у Рослагені (Roslagen) співають гімн України, завершуючи його спільним вигуком: «Слава Україні!» Вони тут на три тижні, щоб перепочити від війни. Незабаром вони повернуться до Києва. – Тут можна розслабитися, – каже 16-річна Уляна, яка ненавидить ночі в укриттях в Україні.

15-річний Артем Сацюк хоче допомогти Україні, ставши бойовим пілотом. 16-річна Уляна Григоренко відчуває гордість, коли співає українські народні пісні, адже «росія намагається знищити нашу культуру». 16-річний Павло Токарєв мріє принести мир у світі як дипломат. 16-річний Владислав Торубаров просив батька не йти на фронт – «якщо він помре, наша сім’я розпадеться».

Усі четверо дякують за можливість відвідати табір Barnens ö. Вони насолоджуються тишею та природою, катаються на каяках, збирають гриби в лісі, рибалять або просто відпочивають. Артем чотири ночі спав на вулиці – востаннє під червоним місяцем – і йому це дуже подобається. Навіть сюрстрьомінг їм сподобався. Ну, принаймні Уляні.

Але найбільше вони люблять свій зранений тримільйонний Київ. Артем стає емоційним, коли говорить про рідне місто:

– Це таке гарне місце для життя. Найкрасивіше місто вночі. Тоді річка Дніпро освітлена, а небо темно-синє та фіолетове. І ще гарно пахне.

Коли Артем збирав речі перед поїздкою до Швеції, бомба впала у будинок за 200 метрів, і йому знову довелося бігти в укриття.

– Росіяни намагаються нас усіх убити, – каже він і додає, що за останні три роки дуже змінився.

– Війна змінює тебе ментально, і серце, і мозок. Ти весь час думаєш про війну і хочеш допомагати іншим.

Три роки тому батько Артема був фронтовим солдатом. Тепер він удома.

– Це було тривожно, бо я знав, що він може загинути. Тепер він працює в поліції, і я бачу його щодня. Це добре, – каже Артем.

Четвертий рік поспіль Стокгольмська комуна запрошує дітей з Києва на три тижні літнього табору в межах співпраці з позашкільною організацією «Палац дітей та юнацтва Києва». Усі заняття там безкоштовні. Понад 10 000 дітей і підлітків відвідують 700 курсів — від макіяжу до космонавтики.

– Щодня після школи я ходжу до палацу, – каже Владислав.

Коли росія вторглася в Донецьку область 2014 року, він із мамою та татом утік до Києва. Але бабуся Марина, 63 роки, досі живе в давно окупованому росією Донецьку.

– Я телефоную їй щоночі. Ми завжди починаємо розмову словами «я сумую за тобою». Її найбільше бажання — побачити мене до смерті. Мені важко це чути. І жахливо, що ми не бачили родичів у Донецьку вже шість років, – каже він.

Так само, як Владислав, 2014 року з Донецька втік і Павло, коли туди увійшли російські солдати.

– Було важко, коли ми приїхали до Києва. Лікар подивилася в наші документи і побачила, що ми жили в Донецьку. Вона сказала: «Я не збираюся вам допомагати, бо ви терористи». Вона думала, що ми хочемо приходу росіян, – каже Павло.

Так само, як Артем, Уляна та Владислав, він вивчає дипломатію в молодіжному палаці в Києві. Павло каже, що ненавидить війну і є «на 100 відсотків пацифістом». Але водночас він задоволений, що повітряна оборона Києва працює добре.

– Коли війна почалася, вона була погана, усі російські дрони досягали своїх цілей. Тепер оборона краща.

Попри постійні повітряні тривоги, часто вночі, він ніколи не йде в укриття.

– Ніхто в моїй сім’ї цього не робить. Неможливо сидіти в укритті по вісім-десять годин на день. Так жити не можна, – каже Павло.

2022 року двоє його двоюрідних братів загинули, захищаючи Маріуполь.

– Мені тоді було дванадцять. Не знаю чому, але мені було не дуже сумно. Війна стала частиною життя, – каже Павло.

Кілька днів до приїзду журналістів Aftonbladet на Barnens ö 23 жителі Києва загинули під час нічної російської атаки.

– Тоді мені було страшно. Але коли я подзвонила мамі, вона сказала, що все гаразд, – розповідає Уляна.

Вона ніколи не забуде травматичний початок повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року.

– Ми тиждень жили в укритті. Там було 20 людей, але я ні з ким не розмовляла. Думаю, я була в депресії, це було так страшно, – каже вона.

Коли її сім’я згодом втекла до Тернополя, вони переїхали через міст, який незабаром після цього був зруйнований бомбою.

– Якби ми поїхали пізніше, ми, можливо, загинули б, – каже Уляна.

Тепер вона звикла ховатися. Це так само неприємно, але її три чихуахуа — Роза, Асалія і Пастель — приносять розраду.

– Нещодавно Роза сиділа в мене на колінах три години, поки ми ховалися у ванній. Чути було вибухи. Але мені стало трохи легше, коли я сиділа зі своєю чихуахуа.

Уляна сумує за ансамблем народної пісні в Києві, з яким вона часто виступає на благодійних концертах для солдатів. Вона також сумує за батьками:

– Я хвилююся перед поверненням додому. Але я повинна бути там. Це моя країна.

За інформацією шведського видання Aftonbladet