Три роки війни: як українці у Швеції живуть із болем, гнівом і жагою боротьби

Альона Кашина, яка мешкає у Швеції, стурбована останніми подіями, зокрема переговорами між президентом США Дональдом Трампом та президентом росії путіним. Жаль, гнів і жага боротьби. Через три роки після повномасштабного вторгнення росії українці у Швеції продовжують жити з болем війни і гнівом через діалог США з москвою.

— Військовополонених катують, дітей викрадають – війна триває, — нагадує українка Альона Кашина.

Останнього разу Кашина відвідувала охоплену війною Україну минулого літа, коли разом із чоловіком відвезла туди автомобіль, придбаний волонтерами у Швеції. Тоді їй знову стало очевидним, через що проходять її рідні та друзі.

— Ракетні удари, повітряні тривоги, відключення електроенергії. Це надзвичайно важко, особливо психологічно. Українці живуть із цим уже три роки, — каже Кашина, яка є віцепрезиденткою організації Nordic Ukraine Forum і працює у сфері сталого розвитку.

Кашина переїхала до Швеції 16 років тому, щоб отримати магістерський ступінь, але регулярно поверталася в Україну. Вона пишається сміливістю і стійкістю українців, а річницю повномасштабного вторгнення називає “сумною датою”.

— Стільки життів знищено, стільки страждань спричинено, — каже вона.

— І те, що відбувається останніми тижнями, викликає величезне занепокоєння, навіть страх. Переговори між США і росією, які ведуться за спиною тих, кого це стосується найбільше, — небезпечні. Це легітимує воєнного злочинця путіна, якого розшукує Міжнародний кримінальний суд (ICC).

— Як ви ставитеся до того, що Дональд Трамп назвав Володимира Зеленського “диктатором”?

— Він народно обраний президент, який залишився в країні та керує Україною в найважчі часи. За конституцією, вибори не можуть проводитися під час війни, а Зеленський має підтримку більшості населення. Дуже дивно і небезпечно, що президент США стверджує інше і фактично грає на руку росії.

Гнів на росію розділяють і Таня Литовченко, інженерка з IT-сфери, та Яна Зеленська, режисерка з Харкова. Таня Литовченко переїхала до Швеції 12 років тому з міста Вугледар (Донецька область). Вона каже, що ніч перед 24 лютого 2022 року була останньою, коли вона спала спокійно.

— Моя мама вже три роки живе в укритті, не бачачи сонця. А тепер росіяни окупували Вугледар і забрали її український паспорт, — розповідає вона.

— Ціле покоління зруйноване. А переговори між росією та США просто абсурдні, це схоже на те, коли батьки вирішують, з ким мають одружитися їхні діти.

Коли почалася війна, Литовченко пішла до церкви у Стокгольмі, де проводили збір допомоги для України. Вона побачила окремі збори речей для жінок, дітей, літніх людей, військових – але жодного для тварин.

Це спонукало її заснувати Paws of Peace – організацію, яка регулярно відправляє корм та іншу допомогу для тварин у притулках по всій Україні.

Не менш активна і Яна Зеленська. До війни вона разом із чоловіком-актором та донькою керувала театром у Харкові. Але коли почалися бомбардування, вони зрозуміли, що спускатися в укриття разом із сином, який пересувається на інвалідному візку, буде надто складно.

— Друзі допомогли нам втекти до Швеції. Тут добре, але насправді я воліла б залишитися в Україні і готувати для солдатів на нашій театральній кухні, — каже вона.

— За чим найбільше сумуєте?

— За всім. За нашим домом у Харкові, за культурою, за роботою в театрі. І за друзями, які загинули.

На третю річницю війни переважає гнів.

— Зараз я зла на Трампа. Я не розумію, чому він каже такі речі.

— А росія – це монстр.

Повідомляє Aftonbladet