64-річний Андрій, що мешкає зараз у Швеції через війну – “24 лютого є темним днем”. Історії українців

Чотири роки тому шість мільйонів українців були змушені залишити свої домівки. Дехто опинився у Стокгольмі — і досі живе спогадами про життя, яке війна зруйнувала. — Саме та кривава атака змусила мене покинути Батьківщину, — каже 64-річний Андрій. 69-річна Світлана Ісадченко спершу усміхається, коли згадує Одесу. — Я можу розповісти вам, якщо хочете. Про весь мій дім, який згорів, коли дрон влучив у будівлю. Увесь наш одяг і все, що ми мали, згоріло.

— Понад 60 років я будувала своє життя, і тепер воно зруйноване, — каже вона, витираючи сльози зім’ятою серветкою.

Світлана прийшла, щоб продовжити дозвіл на проживання. Вона не говорить шведською і потребує допомоги з перекладом анкети.

З 24 лютого 2022 року Швеція отримала близько 82 000 заяв від українців про надання притулку. Сьогодні понад 45 000 людей, які втекли з України, мають чинний дозвіл на проживання, за даними міграційного управління Швеції Migrationsverket.

Серед них — 62-річний Андрій Смоляр. Зазвичай він живе в Уппсалі разом із дружиною. Але сьогодні він у Сольні в центрі допомоги Care for Ukrainare. У кімнаті, яку називають «перукарнею», Андрій тримає гуде електробритву.

— Я намагаюся навчитися. Купив її на барахолці за 40 крон, — сміється він.

Його «клієнт» — 70-річний Карл. Вони познайомилися два тижні тому.

— Тепер ми друзі, — усміхається Карл.

Та коли Андрій згадує Україну, усмішка зникає. Він розповідає про Дніпро — і про атаку, що змусила його втекти два роки тому.

— Поруч із нашим будинком були завод і залізнична станція. росіяни постійно їх обстрілювали. Це було жахливо.

Він стискає великі руки.

— Ранком у грудні атакували автостанцію. Люди стояли на зупинці, їхали на роботу. Загинуло багато людей. І діти. Було море крові.

Голос стає майже шепотом:

— Тоді я зрозумів, що ми не можемо залишатися.

У їхньому під’їзді жили діти й літні люди. Під час повітряних тривог усі спускалися в підвал.

— Усі були налякані. Багато хто плакав щодня. Хтось мав бути сильним, тому я просто взяв відповідальність на себе.

60 років Андрію виповнилося саме 24 лютого 2022 року.

— Це чорний день. Я не святкуватиму його, поки війна не буде виграна.

У центрі Care for Ukrainare є дитяча кімната.

— Я називаю це найкращою крамницею іграшок у світі, де можна гратися скільки хочеш і забрати те, що сподобалося — безкоштовно, — каже співзасновник центру Сьорен Еркенборн.

Приміщення вони орендують за символічну крону на місяць. В іншій кімнаті 27-річний волонтер Нікіта роздає гігієнічні засоби. Він із Києва. Коли ракета влучила в сусідній будинок, він вирішив волонтерити. Згодом разом із мамою виїхав до Швеції.

— Я сумую за друзями. За містом, де виріс. Але навіть якщо війна закінчиться, нічого вже не буде таким, як раніше.

Він зітхає:

— Нам дуже потрібні підгузки — і для дітей, і для дорослих.

«Мої очі відображають мій біль»

Світлана тим часом завершує заявку на продовження дозволу на проживання. Вона приїхала до Швеції сама. Її син залишився в Україні.

— Йому не дозволяють виїхати. Востаннє він казав, що живе в холодному підвалі без води й електрики.

Сльози знову течуть.

— Мої очі відображають мій біль. Війна вдарила по нас дуже сильно. Але що я можу зробити? Я просто чекаю перемоги.

Після паузи вона тихо усміхається і, з сильним акцентом, каже шведською:

— Tack Sverige.

Читайте та дивіться фото у джерельному тексті на aftonbladet.se